[На главную]

Шляхами Малого Полісся


Вікторія Білошапка
Серпень, 2005 р.

Після кількох десятків закордонних подорожей ми нарешті схаменулися – дуже мало знаємо рідний край. І от, вже 3 роки в моменти коротких відпусток або свят, або навіть просто у вихідні намагаємося відвідувати найбільш цікаві місця України. Остання подорож 21-22 серпня 2005р. була ретельно спланована з метою відвідати впродовж двох днів якнайбільше пам’яток історії.

Отже, наш маршрут пролягав за схемою Київ-Корець-Гоща-Острог-Славута-Ізяслав-Полонне-Київ.

Виїхали з Києва о 9-00 і рухаємося Житомирською трасою. Особливо не поспішаємо, адже хочеться не тільки швидко їхати, але й бачити все, що за вікнами. Перша зупинка – для заправки нашого “залізного коня” – десь 40 км від Києва. Приємний факт - ціна на 92-й бензин вже нижча 3.23грн. проти 3.65 в Києві. Паралельно встигаємо випити філіжанку кави й пожувати бутерброди.

Рушаймо далі. До речі, радимо їхати прямо через Коростишів, а не в об’їзд, як радить карта й вказівники. Шлях пролягає прямо через місто досить малолюдними вулицями, так що особливих затримок немає і сенсу давати “крюк” по об’їздній дорозі – нуль.

Перша досить довга зупинка – Корець, нині райцентр Рівненської області, лежить прямо на шляху Київ—Львів. З траси добре видно золоті бані церков. Їдемо на захід й ледве не проскочили поворот, що виводить нас до мурованого мосту через рів. Підїджаємо до вцілілої брами і паркуємось прямо біля території колись могутньої фортеці. З розвалин стін відкривається надзвичайно гарний вид на містечко.

Корець був родовою колискою князів Корецьких, серед яких були перші організатори запорізького козацтва, героїчні й відомі особистості, що прославились у боротьбі з турками та татарами. Зокрема, три сини князя Івана - Василь, Лев і Олександр ще молодими загинули в 1519 році в кривавій битві з татарами під Сокалем (Львівщина). Бував у Корці й митрополит київський Петро Могила, сестра якого Катерина була дружиною легендарного Самійла Корецького, що прославився на всю Європу своєю самовідданою боротьбою з турками і загинув у 1622 році в Стамбулі.

Селяни й міщани краю брали активну участь у повстанні Северина Наливайка. Сам Северин проходив з повстанським військом через це славне село, наприкінці лютого 1596 р. За часів Хмельниччини козаки Максима Кривоноса наприкінці липня 1648 р. здобули Корець. В 1654р. у Корці з військом перебував Б. Хмельницький.

У 1832 р. корецький замок спіткала пожежа, і відтоді його більше не відбудовували.

Після оглядин замку Корецьких повертаємось на основну трасу і прямуємо на Гощу. Проїхавши від Корця близько 35км, з траси треба звернути ліворуч, потім прямо близько 1,5км і праворуч бачимо парк.

В глибині парку зберігся старий палац Валевських. Колись був красивий, але зараз в його приміщенні – бібліотека і тому якась “світла” голова його на власний манер намагалася відремонувати. І тепер, з одного боку палац частково “прикрашений” облицювальною плиткою, що перетворило його на звичайний будинок. Але, на наше щастя, наснаги для подальшого скалічування палацу у “майстра” не було і з трьох боків все ж таки зберігся вигляд палацу таким, яким він був ще за часів побудови в 17 ст.

Перша літописна згадка про Гощу датується 1152 роком. У 1199 році містечко увійшло до складу Галицько-Волинського князівства, а з 1340 року - до Литви.

Ми добре підготувалися – знаємо, що Гоща була одним з центрів протестантської течії – соціанства і тут свого часу була досить відома школа социанітів. Так от у цій школі й навчався в 1602-03 роках Григорій Отреп’єв, більш відомий в історії під іменем Лжедмитрія І. Отреп’єв може вважатися одним з найзначиміших авантюристів в російській історії.

На жаль, Михайлівська церква з дзвінницею, що була побудована в 1632 році поруч з маєтком Валевських, сьогодні досить занедбана. Проте поруч з нею - жахливий «новобуд» якогось чергового сучасного храму. (Ми дуже толерантні до релігії, проте бачити це «страховисько», цей «шедевр» архітектури на тлі зруйнованого палацу неймовірно дико).

Парк справляє приємне враження, до того ж він впорядкований лавками і ми в прохолодній тиші сідаємо пообідати (провіант був взятий з дому). В парку є декілька рідкісних дерев, на які навіть прикріплені пояснювальні таблички.

Після перепочинку рушаємо далі. На черзі - Острог, який за нашими сподіваннями має стати найбільш привабливою часткою екскурсії. 37 км, проте яких !! Дорога на ділянці Гоща-Острог – варта окремої розповіді. Здається, що після 60-років 20 ст. ніхто й ніколи з важливих персон тут не проїздив, тому й шляхове покриття - просто жах. Подекуди їхати швидше 20 км на годину не вдається. Тому в Острозі ми трохи пізніше, ніж передбачалося. 15 хвилин на четверту, до закриття музеїв – трохи менше 2 годин. Враховуючи, що назавтра – музеї вихідні, треба встигнути. Прямуємо до князівської резиденції Острозьких, що є складовою Державного історико-культурного заповідника. Резиденція знаходиться на узвишші в центрі міста (вул. Академічна, 5).

Рід князів Острозьких, які володіли містом майже без перерв з 14 по 17 ст., був одним з найбагатших та найвпливовіших. Перший історично відомий князь з династії Острозьких - Даниїл - відновлює на замковій горі зруйновані споруди (перші дерев"яні укріплення, збудовані ще в домонгольські часи, були повністю знищені татарськими ордами в 1241 році). Пізніше вони не один раз добудовувалися та перебудовувалися, та все одно зберегли суворий вигляд середньовіччя. Найзнаменитішим був молодший син Даниїла - Костянтин-Василь (1526 - 1608 рр.). В 1550 р. він став володимирським старостою, в 1559 р. - київським воєводою, а після Люблінської унії ще й коронним сенатором. Це був успішний правитель та сміливий полководець, який всіляко підтримував православну церкву, розвивав українську культуру та книгодрукування.

Безумовно, замок-фортеця князів Острозьких є найважливішою архітектурною домінантою міста. Найдавніша споруда фортеці - "Вежа мурована", приміщення якої після ремонтних робіт в 1915 рр. було пристосоване під експозицію Острозького краєзнавчого музею (тел. (03654)-2-25-93). Працює щодня, крім понеділка, з 9-45 до 17-00). Вражають масштаби замку-музею, який знаходиться на 4 поверхах-рівнях. Пахне ладаном та якоюсь старовиною. Є досить непагані скульптурні композиції та галерея портретів князів Острозьких.

В кількох десятках метрів від вежі мурованої - Богоявленський собор, що був частиною оборонних споруд міста: для цього його північну стіну, яка виходить на глибокий штучний рів, було потовщено до 2,8 м. та з’єднано з фортечними стінами. В нижній його частині з"явилися бійниці, в верхній - досить широкий уступ для вартових.

Третя пам‘ятка замкового ансамблю – Нова башта, яку іноді ще називають Кругла. За віком вона трошки молодша за Муровану та за церкву. В літературі її як правило датують кінцем 16 ст., хоча це скоріше дата надбудови верхнього ренесансного ярусу башти. Відомо, що ще в часи Василя Красного місто обвели фортечними стінами і вже тоді, в середині 15 ст., були закладені нижні частини Нової башти.

Поспішаємо до музею книги та книгодрукування, що розташувався в Луцькій брамі. Серед архітектурних пам‘ятників Острога вона посідає особливе місце. Протягом довгих років слугувала вона як важливий захиний пункт в західній частині міських укріплень з сторони Луцька, одночасно виконуючи функції міських ворот та бойової башти. Остання обставина зумовила своєрідність її об‘ємної побудови. Внутрішня стіна з боку міста була з‘єднана з лінією оборонних стін, тоді як весь інший об‘єм виступав назовні, створюючі ідеальні умови для флангового обстрілу під час осади. Зараз тут - музей стародруків, де зберігається славнозвісна Острозька Біблія та знамените видання Івана Федорова – «Азбука». Певну зацікавленість викликають воскові фігури-зображення Івана Федорова за друкарським станком та ченця, що переписує книги. Вони зустрічають нас відразу, в першому залі музею, і виконані досить правдиво. На 2-3-4 поверхах знаходяться картинна галерея та експозиції виробів зі шкіри та шедеври іконопису. (тел. музею (03654)-3-06-01. Працює щодня, крім понеділка, з 9-45 до 17-00).

Піднявшись від Луцької башти ще вище, до верхньої площадки Красної гори і потім звернувши направо по крутому спуску, можна вийти до Татарської башти (вулиця Татарська) – наступного важливого оборонниго пункту міста. Назву башта отримала від сусідства з Татарським передмістям. Башта збереглася до наших часів погано. Сьогодні на території башти – діти з сусідніх будинків розбили щось на кшалт табору. Є навіть гойдалки.

Досить важливою для міста є Острозька Академія. В 1750р. князь Януш Сангушко, ординат Острозький, надав дозвіл на будівництво капуцинського монастиря. До монастирського ансамблю увійшов костел та невеликий корпус келій, прибудований до костелу. У 1778р. костел був освячений під іменем Святої Трійці ксьондзом Францішеком Коморницьким. У 1832р. капуцинський монастир був закритий, землі монастиря перейшли у власність уряду. Довгий час тут були розміщені військові склади. В 1865-1867р. монастир реставрований, в 1923р. в будовах монастиря розмістилась польська учительська семінарія. Після возз'єднання Західної України з УРСР в костелі був влаштований спортивний зал, в корпусах - педагогічне училище.

В 1994р. – створено Острозький Вищий колегіум, який в 1996р. переіменований в Острозьку Академію. Зараз територія академії дуже добре впорядкована, очевидний серйозний свіжий ремонт, поруч з головним корпусом – новенький спортмайданчик (чесно кажучи, навіть у Києві не у кожного університету є подібний). Територія академії охороняється, є прохідна, але дуже ввічливий охооронець без проблем дозволив нам пройтися територією і навіть порадив вступати до цього навчального закладу.

Декілька слів про єдиний місцевий готель “Вілія” (пр.Незалежності,5. тел. (03654)-2-30-52). При поселенні зіткнулися з рудиментами “совєтського» сервісу. Адміністратор запропонував насамперед 2-кімнатний 2-місний номер з телевізором за 90 грн.(але без душу та туалету в номері), і в якості альтернативи - найдешевший номер за 44грн.(напевне, розраховуючи на те, що він викличе у нас жах). Але нам вдалося витримати паузу і лише тоді були запропоновані нормальні умови – номер за 66 грн. з телевізором і туалетом. Щоправда, гарячої води в готелі немає, можна прийняти душ у загальній душовій, попередивши адміністратора , щоб той включив бойлер. Ще одна незручність – відсутність автостоянки біля готелю. Довелося паркуватися просто під вікном.

На наше запитання щодо харчування, до того флегматичний адміністратор несподівано пожвавився і запропонував пообідати в ресторані «Княжий льох». Як потім з’ясувалося, це найдорожчий і не найкращий заклад в місті. Оскільки ми досвідчені мандрівники і досить часто стикалися протягом попередніх подорожей Україною з некоректною рекламою власниками готелів тих чи інших кафе чи ресторанів, вирішили і цього разу перевірити. І впевнилися, що в 30 метрах за рогом знаходиться як мінімум, ще 3 заклади, де можна пристойно повечеряти набагато дешевше. Ми обрали кафе «Полонія», де досить ситна вечеря на двох з пляшкою вина коштувала близько 45 гривень. Для порівняння, в «Княжому льоху», згідно меню, тільки одна основна страва сягала 30-35 гривень на персону.

Зранку, о 6-30, острозьку тишу пронизав передзвін. Готель знаходиться напроти Богоявленського собору (відстань – приблизно 200 метрів) і звідти лунала мелодія дзвонів. Вона повторилася о 8-00. Надзвичайне враження, воно компенсувало всі незручності готельного проживання.

Після сніданку фотографуємося біля пам’ятника князю Острозькому, що напроти готелю. Заїздимо до магазину купити в дорогу досить смачної мінеральної води «Острозька», яка розливається на місцевому заводі. А також не забуваємо взяти для київських друзів місцевого пива «Князь Сангушко» (дуже м'який, приємний смак) і невелика ціна – 1-30грн. за пляшку. Ще одне гастрономічне враження від Острогу – місцевий хліб з назвою “сільський череневий”. Хліб сірий, але такий пухкий і смачний, що викликав несподіване захоплення. Подібного хліба в Києві не зустрічали. До речі, продавець не змогла “розшифрувати” назву “череневий” і тільки вдома за допомогою словника ми з’ясували, що російською мовою “череневий”- це “подовый”. От такі несподівані відкриття зовсім “немузейного” характеру.

Отже, сонячний день кличе нас рушати в Межиріч. 5 км,Ж спочатку прямо міськими вуличками, потім, згідно покажчика, праворуч – і ми в острозькому передмісті, яке іноді в літературі називають Бельмаж (французький вислів belle image "Гарна картина", "чудовий вид"). Точна дата заснування Межиріча невідома, та його надзвичайно зручне для оборони розташування біля злиття річок Вілії та Світеньки дозволяє припустити, що вже в домонгольські часи тут було поселення оборонного характеру. В 1386 р. великий князь литовський Вітовт своєю грамотою підтверджує право Федора Острозького на Межиріч, який тримав тут укріплений замок.

В середині 15 ст. починається спорудження кам‘яної церкви, яка й дійшла до нашого часу. Часті набіги ворогів та зручне розташування заставили князів Острозьких укріпити це місце високими земляними валами загальною довжиною понад 2 км. Вже в документах кінця 16 ст. Межиріч згадується не інакше як місто.

В 1605 році клопотами Януша Острозького Межиріч офіційно отримує магдебурзьке право. Троїцька церква досить схожа на Богоявленський храм в Острозі, проте трохи нижча, масивніша. У 1866 р. Межиріцький католицький монастир був звернений у православний прихід, а в 1991 р. - в обитель, при якій у 1994 р. відкрилося Духовно-Пастирське училище. Сьогодні на його території – будівельні роботи, напевне, триває масштабна реконструкція.

Під час нашого перебування на монастирському подвір’ї повним ходом йде зйомка телевізійної передачі – працює група з Рівненського телебачення. Це викликає зацікавленість мешканців монастиря, проте явно вираження своїх емоцій вони уникають. Що ж, у них своє життя.

Поруч з церквою збереглася піч з давніх часів. Недалеко від печі з її виразно ренесансним характером - масивні, колись могутні Заславські (Ізяславські) ворота. Пройшовши під їх брамою, ми потрапляємо на берег річки- казкова тиша і дурманливо пахне різнотрав’я.

Далі прямуємо через Нетішин до Славути. Зупиняємося в Нетішині на автосервісі – вчора на «гарній» дорозі від Гощі до Острогу прокололи колесо, тож потрібний шиномонтаж. 20 хвилин, 9 гривень – і ми знову їдемо.

Славута розташована на правому березі Горині, при впаданні у неї мілководної річки Утки. Перші письмові згадки про Славуту зутрічаються в документах XVIIст. поселення спочатку називали Славутиною, згодом - Славутою. Славутський маєток з 1703р. став власністю Сангушків.

Сангушки - волинський князівський рід Сангушки вели свій родовід від князя Ольгерда і відносились до вузького кола "головних княжат", які входили до складу Великої ради русько-литовської держави. Василь Сангушко став брацлавським і вінницьким намісником в 1443-1445 роках. Традицію продовжив його небіж Андрій Олександрович, який виконував аналогічні обов`язки на початку XVI століття. Наступне покоління Сангушків отримало на Брацлавщині великі земельні пожалування. Федір Андрійович Сангушко, маршалок волинської землі, став у 1544-1547 роках вінницьким і брацлавським старостою. Ще раніше, протягом 1516-1517 років вінницьке і брацлавське намісництво обіймав його брат Роман Андрійович. В другій половині XVI століття родину Сангушків прославив князь Роман Федорович продовжив переможну серію битв, розсіявши поблизу Умані татарську армію.За свої подвиги він одержав брацлавське і вінницьке староство, а в 1566 році став брацлавським воєводою. В цій якості Роман Сангушко був присутній на Люблінському сеймі, котрий юридично закріпив створення Речі Посполитої. Брацлавським воєводою Роман Федорович залишався до 1571 року.

Незважаючи на таку багату історію, сьогодні від історичних пам’яток фактично нічого не збереглося. Єдина розрада - Костьол святої Дороти неподалік від центру міста. Дуже гарний ззовні, досить скромний усередині.

Наступна точка подорожі – Ізяслав, райцентр на півночі Хмельниччини, одне з найдавніших міст регіону на річці Горинь. Вважають, що Ізяслав був заснований у 987 р. князем Володимиром або його дружиною Рогнідою і згодом переданий ним в уділ сину Ізяславу. Звідси – і назва міста. У 14 ст. місто стало власністю князів Острозьких, права яких на Ізяслав підтверджено грамотою короля польського Владислава Ягайла і великого князя литовського Вітовта. 1466 року на березі Горині князі Заславські (гілка родини Острозьких) розпочали будівництво замку.

15-16 століття були неспокійним часом для міста. Через кожні 10-20 років на Волинь нападали татари. Коли почалася Північна війна (1700-1721 рр.), в Ізяславі неодноразово зупинялиь війська воюючих сторін. Грамотою короля Августа ІІІ місту було надано магдебурзьке право у 1754 році. Після приєднання Правобережної України до Російської імперії протягом 1793-1795 рр. місто було центром Ізяславського намісництва, 1796-1797 рр. – центром повіту Волинського намісництва, пізніше – тієї ж губернії.

У середині 18 ст. власники Ізяслава на руїнах замку ХІІІ ст. будують великий двоповерховий палац, який обносять високим оборонним муром. 1711-го року у маєтку князiв Сангушкiв побував сам росiйський iмператор Петро I (приїздив сюди на переговори з польським королем Станiславом Августом про спiльнi воєннi дiї проти Туреччини). Двiчi, у 1780-му i 1787-му роках, тут побував австрiйський iмператор Йосиф II, у 1781-1787 роках - останнiй польський король Станiслав Август IV Понятовський. У палаці у різний час побували О.В. Суворов, М. І. Кутузов.

До наших днів з величного Ізяславу залишилось небагато. Ми побачили лише скарбницю та частину фундаментів. Палац непогано зберігся, проте місцеві жителі влаштували там майданчик для вигулу собак. Так що, самі розумієте, дивитися доводилося не на могутні замкові стіни, а під ноги, щоб бува куди не вступити...

Вкрай занедбаний і костел 16 ст., краще зберігся костел та монастир бернардинів початку 17 ст.(надзвичайно прикрашає місцевість, але побачити його можна тільки на відстані – зблизька оглянути неможливо – зараз на його території розташована виправна колонія).

Остання зупинка – Полонне Хмельницької області. Заїхали спеціально, щоб помилуватися Костелом Св.Анни. Чепурне подвір’я костелу виходить прямо на річку Хомору, тому краєвид надзвичайний . А тиша - аж бринить....

Що ж, програму поїздки ми виконали, рушаємо на Київ. Втомлені, але ( як не банально) дуже щасливі. Україна гарна і хочеться побачити ще... Подумки складаємо нові маршрути...

[На главную]