[На главную]

Угорщина-Австрія (Штирія, Нижня Австрія)


Kolga M.
Сентябрь, 2008 г.

Дякую коханому за передвесільну подорож.

Угорщина.

…я вже й не пам’ятаю, як вималювалася ця подорож до Угорщини. Мені навіть було десь байдуже, куди саме їхати, якщо ще буде не Австрія.

Готувалися до подорожі заздалегідь, хоча й не дуже ретельно. Маршрут розроблявся в двох площинах, і як результат, при їх суміщенні виникли труднощі: дороги, якими б нам хотілося подорожувати ну аж ніяк не несли на собі ті архітектурні пам’ятки, що ми розраховували побачити. Врешті решт відкоригували маршрут, назбиралася інформація з Інтернету, купилися путівники, завантажилися карти, оформилися необхідні документи на авто… Походеньки до посольства Угорщини описувати не буду.

Отже, наш екіпаж вирушив у першу закордонну подорож – на сіренькій улюблениці мого чоловіка ( Honda Civic), теплим вересневим днем.

809 км, що ми подолали від Києва до Берегово, від’їли у нас гарних 11 годин ( за умов: ділянка Рівно-Дубно ремонтується і рух ускладнений та частину шляху за кермо тримався недосвідчений водій, тобто я). На щастя, добралися до готелю *Золота Пава* без пригод.

Або майже без них – на закарпатському серпантині бачили облізлу лисичку, в Мукачеве ситий та задоволений гаїшник нас майже переконав (за гроші), що маневр нашого авто був не * випередження*, а *обгін* , та між Мукачеве та Берегово ми підрізали маленького сонного паровозика.

*Золота Пава* нас цього разу вже не дивувала – все, як і раніше – поважне, щоб не сказати повільне, обслуговування, неземні офіціанти…такий собі ну-у зовсім не набридливий сервіс. Проте зручні та недорогі номери, великі порції (їстівні) компенсують вище написане.

Наступний день – 11.00 – 21.40.

Перехід *Лужанка*. З нашого боку це зайняло 50 хвилин, з боку угорців…хм, переглянула свої записи… так, теж 50 хвилин. Валізи переглядали, але дуже лояльно.

Кордон залишився позаду, невимовну назву клубу, до якого ми подорожуємо, так ніхто і не спитав. Все, залишилося перетнути майже всю Угорщину – і ми на відпочинку.

Маленьке та ошатне селище зустріло нас квітами та запахом дбайливо зібраних яблук. Перехрестя і….оп! нас просять зупинитися. Вже угорські побратими наших здирників.

Просто перевірка документів. Та й про що було говорити, якщо кожна з сторін розмовляє англійською (цитую угорця) *very,very little*

Їхали через Дебрецен (погуляли півгодини містом) – Szolnok- CeglegKecskemet Dunafoldvar Siofok ( принципово не іхали автобаном, аби подивитися маленькі містечка та відчути звичайні угорські дороги).

Дорога на цій ділянці трохи краща нашої Р11 Кременець –Ржищев. Нудна така собі дорога.

Далі вздовж Балатону. В Zamardi вже принципово (через втому) вирулили на автобан та з швидкістю 110-170 на свій страх та ризик, без оплати проїзду автобаном, подолали останні кілометри, пролетіли свій зворот (і це при трьох вказівниках!), наближаючись вже до Хорватії, звернули з М7, залишивши зліва Vors, вже навпомацки, втомлені та зголоднілі, добралися до клубу Dobogomagor. Десь між озерами Балатон та Хевіз. На спідометрі – 1380 км.

Хевіз. До славнозвісного курорту всього 800 м. Озерце просто казкове. Температура води 31* С, місцями вкрите водяними ліліями - рожеві та кольору темного бузку лапаті квіти.

Все озеро по периметру майорить різнокольоровими кружками, на яких *зависли* іх власники – в більшості своїй люди * третього віку * . Переважно німці та австрійці, хоча і наш брат теж був – як не прикро, українці з росіянами майже безпомилково впізнаються серед натовпу.

Вхід платний – вартість на 3 та 5 годин - 1900 та 2500 форинтів відповідно. Замість квитка видається маленький  ручний годинник, який зі своїм хитрим механізмом працює не тільки як перепустка, а й ще як ключ до твоєї персональної комірки-роздягальні. 

Радиальні вилазки.

На жаль, наше авто теж відпочивало - на стоянці. Взяти з собою ми його не могли, оскільки зі зворотнім кілометражем  набігає саме ті 15000 км, з якими треба їхати до сервісного центру на ТО1.

Взяли в оренду на тиждень в Hertz авто – Fiat Bravo, 1,4 л, турбо, інжектор – 314 євро.

Плюс у конторі заблокували на нашій картці ще 600 євро – а що б було.

Авто сподобалося – прудке таке. Почувалися цілком комфортно.

Бадачосонь(Badacsony). Гори вулканічного походження та однойменне містечко. Схили вкриті виноградниками, а з вершини відкривається мальовничий вид на Балатон. Маленькі ресторанчики, винні погреби, музеї та багато туристів. Нічого, як на мене, особливого.

Сиглигет(Szigliget). Руїни фортеці Сиглигет 13 ст., що розташована на  горі (242м) вулканічного походження, привертають увагу ще на шляху до містечка. Біля входу на територію фортеці притулився винний погріб, який ну ніяк не оминути – на зворотному шляху обіцяємося собі купити пляшку вина. З фортеці – непоганий вид на Балатон.

Вартість квитка – 300 форинтів.

Мартоншвар. Замок родини Брунсвіків розташований на березі невеликого озера серед парку. Своєю популярністю має завдячувати Людвігу ван Бетховену, що мав дружні стосунки з цим сімейством та неодноразово відвідував цю місцину. Подейкують, що вельмишановний був закоханий чи то в доньку власника замку, чи то в її кузину... можливо, це ніжне почуття надихнуло композитора на * Місячну сонату * та *Апассіонату*, що були написані саме в Брунсвіку.

Вартість квитка  500 форинтів.

Будапешт за 6 годин. Ох, ці європейські дороги! Планували оглянути місто з пагорбів Буди, проте якось непомітно скотилися до Дунаю, перебралися до Пешту, та ще довго намагалися розвернутися в зворотному напрямку. Як наслідок – повернулися назад по проспекту Андраши, залишили машину неподалік від центру, та почали прогулянку з відвідин славнозвісної цукерні Lucacs (Андраши,70).

Далі по Пешту –  національна опера, базиліка Святого Іштвана, площа Волі, Парламент, синагога.

Вздовж Дунаю, через міст Szechenyi Lanchid , що є однією з візитівок міста, до Буди.

Далі по Буді – фунікулер, Королівський палац, церква Матьяша (на превеликий жаль, на реконструкції, вдалося побачити частинку даху), казковий Рибацький Бастіон, обліплений туристами так, що на фото через них не видно Бастіону, Віденські ворота, церква  Св. Марії Магдалини, станція метро Moszkva ter.

Фунікулер. Budavari Siklo. 800 форинтів – і за лічені хвилини в маленькому вагончику ти подолаєш шлях до крутого пагорба, на якому розташований Королівський палац.

Метро. Вартість квитка на одну поїздку – 270 форинтів, дійсний на одній лінії метро.

Іншими проїзними не цікавилися – не було потреби.

На зворотному шляху в Zamardi звернули з автобану, вздовж Балатону, в містечку Balatonfoldfar зайшли до ресторанчику з назвою, співзвучною до нашого *кукуріку*.

На дегустацію вин привезли два автобуси відпочиваючих – язик не повертається назвати їх пенсіонерами…обличчя світяться від задоволення, очі сяють від щастя, і кожен, щонайменше, планує  прожити ще півсторіччя. В куточку зразу ж ожили музики, вдарили по струнах… Скрипаль виводив гарні мелодії – від сумних до запальних – ну просто не життя, а суцільне свято.

Угорська кухня вражає своїм різнобарв’ям та чималими порціями. Хвалений гуляш, одна з традиційних страв, особисто мені не дуже смакував. А індик в клярі  (пропонується взагалі багато страв з крилатої дичини) був смачний. Вечеря на дві персони – 6000 форинтів.

 

Австрія.

Мрії збуваються. Якщо дуже, дуже прагнути. Восьмий день нашого відпочинку. Погода осіння, вночі ллє дощ, температура просто на очах сповзла від 30 до 10 градусів. Хмари сердито дують щоки, хмурять чоло, від чого небо стає непривітним, вкритим сірими зморшками. Ідемо до Австрії. Вдягаємося тепло – речі, які купувалися для гірських походів, починають відпрацьовувати гроші. Термобілизна, водонепроникні  штанці *Milo*, мармотовські куртки з мембраною стали у нагоді.

Стартуємо. 9.30 ранку, на вулиці  9 градусів тепла. Heviz-Zalaegersberg-Kormend. В останньому робимо зупинку, оглядаємо пошарпаний палац та собор.

Перетинаємо кордон Угорщина – Австрія – про нього нагадують лише перепускні будівлі, де на зараз – ні душі . Бургенленд вітає нас. Вах. Ще не вірю своїм очам.

Маленькі селища стали вдвічі, втричі охайнішими, веселішими та заможнішими… Яскраві будинки від ганку до балконів прикрашені квітами.

На першій же автозаправці купуємо проїзний по автобану – мінімальний, на 10 діб потягнув на 7,7 євро. Вартість пального – 1,256 євро.

Обережно підкрадаємося до Ilz – головне, не проїхати свій роз’їзд, бо заплановано відвідати один з монументальніших замків Австрії – Ригерсбург (Riegesburg).

Занурилися в ліс, далі доріжка почала витися серед мальовничих гірок з розцяцькованими домівками, а потім піднявшись на черговий пагорб, аж заклякли… попереду, на величезній базальтовій скалі височів замок. Є місця, коли слів бракує, аби описати побачене.

До замку можна зайти або з боку містечка – це займає десь 20-30, або піднятися ліфтом – то набагато швидше і коштувало нам на одну персону 4 євро (підйом та спуск).

Під враженням, що аж притихли, вирулюємо на автобан до Грацу. Автобан трохи занедбаний, на багатьох ділянках робиться капітальний ремонт.

Грац (Graz). Спочатку було величезне передмістя. Потім, перетнувши Мур, зробили кільце по старому місту, потикалися в маленькі вулички, що прикривалися знаком *в’їзд заборонено*, та й вирішили кинути авто на паркові, що біля мосту. Здирництво!

Дві години – 8 євро.

Старий центр міста дуже збуджений. Галас, попереджувальне брязкотіння трамвайчиків, хаотичний рух місцевих, туристів, бомжі на тротуарах, афроамериканці з газетами в провулках. Площа Хауптплац (Hauptplaz) по периметру вкрита лотками, палатками з вонючим їдлом (парені булки, смажені сосиски, запах приправ). Пфу. Фонтан ерцгерцога Іоанна просто загубився на фоні палаточних шедеврів. Йдемо вздовж Sackstr. ( зверху, на дротах, що протягнені між будинками, висять декілька десятків червоних парасольок), аби подивитися зблизька на Шлоссбергта на трохи чудернацьку вежу з годинником.

На гору не підіймаємося – часу обмаль.

Блукаємо маленькими вуличками, заглядаємо в дворики, фотографуємо те, що можемо втиснути в кадр – вулиці завузькі, вежі зависокі. Мавзолей, Ландхаус (Landhaus), Арсенал… так, стара частина міста виглядає як одне ціле, кожний закуток має свою історію, але… Можливо, я налаштувалася та очікувала чогось дивовижного від цього міста, тому Грац десь трохи розчарував мене.

Як я не рилася в мережі, проте так і не знайшла жодного відгуку про маршрут, яким ми збиралися піднятися до Нижньої Австрії. Як виявилося, дорога дійсно непопулярна навіть у місцевих, не кажучи про туристів.

Врізаємося в альпійські передгір’я – Грац – Брук – Маріацель. Відмітаємо усі позначки *пам’ятки* на карті – кінцева точка на цій ділянці – Маріацель (Mariazell).

До Брука – автобан. Кращий,ніж до Граца, але теж ремонтується. Поки що нічого цікавого, промислові райони, багато авто на дорозі. Перед Бруком в’їжджаємо в довжелезний тунель, десь до 3 км, з потужними турбінами всередині.

Ґвалт трапився на роз’їзді… дороги почали розбігатися в різні боки, замиготіли вказівники, стрілки в різні боки, всі назви закінчуються на *berg*,*eng*,*egg* і ніякого натяку на Маріацель. GPS на роздоріжжі десь вказував напрямок в нікуди. Здійнявши лемент *туди, не-туди, направо, ні, наліво, на berg,burg * і так далі, повернули.Здається правильно. На крутому звороті капітан нашого екіпажу покидає на лічені секунди штурвал, тягнеться до карти … і ми летимо під три чорти в захисний бортик!!! Кермо вивернулося  в останній момент. Неприємний осад тримався довго.

Капфенберг. Транзитом. На горі височіє замок, але так, нічого вражаючого. Потрохи до Thorl гори ростуть на очах, сосни стають дедалі вищими, дорога крутішою, авто на дорозі майже немає. В Thorl  - руїни вежі, що височіють над самим шляхом.

Погода змінюється. Накрапає дощ, температура знижується. Навколо – ні душі, ні хатки, альпійські пагорби стають все суворішими, вже зверху вкриті снігом. Туман. Дощ вже зі снігом. Аж  +1*С. Дорога крутиться під колесами, як скажена. Серпантин вгору, серпантин вниз. Велетенські сосни зверхньо  дивляться  на чужинців. Закладає вуха. Хочеться їсти, пити, і можна було б знайти якийсь кущик, але спрацьовує інстинкт самозбереження, який волає  *Сиди на місці !* .  Два-три оглядових майданчика обіцяють непоганий краєвид, але не за таких погодних умов.

Нарешті виринаємо в Маріацелі. Ні, недаремно ми сюди продиралися. Маленьке містечко вчепилося в вершину якоїсь гори, в центрі височіє вражаюча церква. Тиша. Ні душі навколо. Перебіжками з булочної до свого авто прослизнуло дівчисько. Навколо храму – дві-три маленькі вулички, усе в повному симбіозі зі святинею. Йдуть втома та голод… поспішаємо до храму – там – порожньо, грає орган… Відчуття дивовижні…згадую – аж мурашки по шкірі… фігурку Божої Матері ми не шукали… помолилися…відчуття благодаті, піднесення, спокою. Напевно, недаремно саме це місце є одним з найвизначних паломницьких місць у всій Австрії. Сутінки, тягну штатив з авто. Налаштовуюся. Сипить сніг, об’єктив весь в краплях води, пальці вже не слухають… ніс синій, ось-ось відвалиться від холоду. Роблю декілька фото. Здається, щось вийшло.

Від Маріацель потрохи котимося вниз. Плануємо ночувати в St.Polten. Центр міста веселенький, мерехтить вогниками, сила силенна вказівників на паркінги і обмаль готелів. Кружляємо, як ужалений песик. Кружок, іще кружок…Знаходимо готель, де нам радо повідомляють, що ми можемо знайти гарне місце для відпочинку у Відні або в Зальцбургі.

От хороші люди. Бо, бачите, у всьому місті немає жодного вільного лежака.

Але у нас інші плани. Ідемо по дрібнішій, альтернативній дорозі до Кремса. Там є напрацювання щодо готелів, наш GPSвеселенько веде до ситної вечері та м’якого ліжечка. Бачимо добрий десяток вітряків, що підсвічується ліхтарями…гарно. Потім попереду виринає підсвічений купол якогось храму. Їсти хочеться неймовірно. *Геттвайг* - відпрацьовує мозок, і знову переключається на думки про вечерю.

До готелю, координати якого були прописані, ми не доїхали. В містечку Palt  наткнулися при в’їзді на приватну оселю, де і зупинилися. Домовилися з господинею – 31 євро зі сніданком на особу, потім повернулися на дорогу, аби зробити фото нічного Геттвайга. Тости з сиром та вітчиною на вечерю на порожній шлунок видалися просто неймовірно смачними.

Ранок. Снідаємо. Накидаємо маршрут.

Ще раз, вже вдень, подивилися на Геттвайг, крутнулися до Кремса (все місто розтягнулося у довгу низку вздовж Дунаю), далі до оспіваного у всіх довідниках Дюрнштайну (Durnstein)

Місто сподобалося, ду-уже. Така собі невеличка декорація середньовіччя. Серед містечка височіє тендітна блакитна вежа. Залюбки повернулася туди б ще . Маленькі провулки, гарнюні будиночки з крамничками і безліч-безліч сувенірів та приємних для ока дрібничок. Стаємо щасливими власниками пари розмальованих скляночок ручної роботи. За 50 євро. Гм.  До руїн замку не підіймалися.

Наступна зупинка – мальовниче маленьке селище Вайсенкирхен (Weibenkirchen).

Залишаємо Мельк з лівого боку – заглиблюємося за вказівниками до Артштатену. Невеличкий парк з оригінальний палацом. Несподіване архітектурне рішення для маленьких куполів, що прикрашають палац. Сподобалося.   

Швиденько розвертаємося до Мелька, перетинаємо Дунай, і вперед, вперед до замку, який є найжаданнішим, найочікуванішим зі всього турне.

Аггштайн (Burg Aggstein)

Перевершив усі очікування. Притулок розбійників, що завис на скелі над Дунаєм, над долиною Вахау, гордливо дивиться вниз. З будь якої точки чималого замку відкриваються казкові краєвиди. Вхід – 5 євро.

По дорозі назад завертаємо в Шенбюель (Schloss Schonbuhel), що височіє на 40-метровій скалі над Дунаєм, далі на обідовечерю до Мельку. Центр міста – одна, дві вулички, над містом домінує велетенський жовтий монастир. Всередину не заходили – читали відгуки, що сама будівля казарменого типу, і цікавість може викликати хіба що бібліотека. Не перевіряли – повірили на слово.

Отримавши по віденському шніцелю з вином долини Вахау, вирішили, що вражень достатньо, та й вечоріло вже. То, напевно, говорив зсередини шніцель.

До St.Polten, там годинку пішохідними вуличками, далі на автобан, через кільцеву Відня, до Ейнштадту, перетинаємо кордон з Угорщиною, ще трохи – і на базі.

На відрізку шляху до Шюмегу (Sumeg) – починається циркова вистава. Дві лисиці, два оленятка, ще лисиця…Благаю скинути швидкість, бо зараз вийде з лісу щось велике і рогате. Точно – дорогу повільно переходить поранений здоровенний такий олень. Будьте пильні!

В Шюмегу на горі височіє замок. Гарний такий, добротний. Добре, повернемося сюди вдень.

Залишилося ще два дні. Гріємося в озері Хевіз, ідемо до Шюмега (Sumeg) та Кестхею(Kesthely) – оглядаємо замок у першому та палац Фештетичів у другому. Замок виявився ледь не найдорожчим з усієї побаченої Угорщини. 1000 форинтів вхід, та, за бажанням, підйом на роздовбаній колимазі (замкове таксі) – 300 форинтів. Ми полінувалися йти пішечки…хоча там зовсім близенько.

 

…от майже і все. Назад повернулися по автобану М7 –М3, угорський кордон перетнули за 40 хвилин, а от з нашим не склалося – українці вводять в дію якусь блискавичну програму, яка зразу і назавжди прискорить перехід через кордон. Завдяки їй стоїмо на ділянці між двома перепускними пунктами 3 години – за цей час і встигла дописати опус про нашу подорож.

Заночували на базі відпочинку Шепільська. Перед селищем Гірне різкий зворот і майже непримітний вказівник. А потім ще 7 кмпо нашій, рідній дорозі Львівської області. Аж раптом справа – гарна така асфальтована доріжка до бази. Непогана місцина, озерце чималеньке, затишно… ми були опівночі, то вже весілля у ресторані відгуляли. На ранок оглянули територію – декілька будинків над озером, просторі номери, головний корпус, зоопарк, корти і т.д. І тиша така гарна…Але з досвіду відпочинку на Буковині в Сонячній Долині знаю напевно – тиша оманлива. Бо у нас, на Україні, тихо не відпочивають – а тут саме те місце, де можна випити біленької, поспівати, погаласувати.

Проїздимо Олесько. Байдужим голосом пропоную заїхати (з нової дороги замок гарно видно). В душі вірю, що заїдемо. Ні, проїхали повз. Підгірці. Історія повторюється. На звороті до Підкаменю, де ще жодного разу не була, починаю лементувати *Направо, направо, звертай!!!*…бо погода хороша та й не відомо, коли наступний раз ми тут будемо, а Підкамінь муляє мені вже рік.

Підкамінь сподобався. Хоча напівзруйнований монастир з вежею,  що тримається на доброму слові, після архітектурних пам’яток близького зарубіжжя, викликає обурення. 

Такі місця в нас гарні є і така розруха…

 

P.S.  Висновки та підсумки.

Не варто було з собою брати шахи, купу книжок та босоніжки на височенних підборах, які в останній момент я втулила до валізи.

Вразила Австрія. Вся (за виключенням Грацу). Маю надію, що ця дводенна ознайомча подорож – лише початок.

Аггштайн та Ригерсбург – найяскравіші враження.

..от тільки як після всього побаченого заманити коханого до Раковця Тернопільської області…На *подивитися руїни замку* вже точно не поведеться.

[На главную]